06 Грудня 2019
Шановні відвідувачі, щиро вітаємо Вас на офіційному веб-сайті Старосинявської районної державної адміністрації!!!

ІЗ КОГОРТИ ПРАВЕДНИКІВ: ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО

Сьогодні у Києві попрощалися із відомим дисидентом і правозахисником, співзасновником Української Гельсінської групи, народним депутатом України багатьох скликань, співавтором Акту проголошення незалежності України, Героєм України, лауреатом Шевченківської премії, багаторічним головою Асоціації дослідників голодоморів в Україні Левком Лук’яненком. 

Утім, усі ці звання та регалії можна замінити двома словами – Великий Українець. Бо саме Україною жив Левко Григорович усе своє довге і непросте життя, за неї відсидів 27 років, її майбутнім переймався до останнього подиху.

  Левко Лук’яненко в Радянському Союзі міг зробити блискучу кар’єру. Молодий фронтовик (його мобілізували наприкінці 1944-го, 15-річним, бо він так і не зміг довести, що народився у 1928-му), який пройшов Австрію, служив у Грузії та Закавказзі, аж до 1953-го, він мав усі шанси вислужитися і забути про своє «селянське минуле».

 Комсомолець, пізніше – член партії, він закінчив вечірню офіцерську школу, а тоді вступив на юридичний факультет престижного Московського університету, після закінчення якого став штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, а з 1959-го – працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Партія любила таких молодих і активних, тож, за бажання, можна було «далеко піти»

 Натомість Левко Лук’яненко обрав шлях свідомої боротьби за справедливість. Це рішення зріло в душі ще з юності (у той же Московський університет він вступав, щоб «не тільки мати шаблю, а й відточити розум»), але остаточно воно сформувалося під час служби в Австрії, коли Левко мав змогу порівняти життя в Україні і в Європі і те, що про це говорила офіційна пропаганда. Особливо його, людину, яка пережила Голодомор і бачила смерті навколо, вразили ешелони, які везли через Баден українську пшеницю в Європу в той час, як в Україні люди голодували.

 «То було велике обурення і несправедливість, яку я усвідомлював поступово. Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом. Був звичайний день – нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав», - згадував він пізніше в інтерв’ю «Українській правді».

 Цей тернистий шлях він і справді пройшов від початку і до кінця, хоча не раз доводилося кидати виклик смерті. І тоді, коли в січні 1961 за створення  опозиційної до радянської влади Української робітничо-селянської спілки, яка виступала за конституційне відокремлення України від СРСР, його засудили до розстрілу «за антирадянську агітацію та пропаганду», і він 72 доби провів у камері смертників, слухаючи, як за стіною наглядачі перекладають з ящика в ящик набої.

 І тоді, коли після «милостивої» заміни смертної кари 15-ма роками ув’язнення в таборі суворого режиму, етапами добирався до Мордовії і там, у таборі, відстоювати свої людські права. І в цьому йому дуже стали в нагоді юридичні знання, отримані в Московському університеті.

 «Я з молоду готувався до боротьби. І в майбутньому бачив не посольську посаду, а могилу в степу. Я залізно вірив у справедливість боротьби і неминучість краху імперії і свободи України, але в мене не було такої твердої віри, що я дійду до дня свободи», - згадував він у 1992 році, ставши українським амбасадором у Канаді.

 Власне, мордовські табори, як і для багатьох дисидентів, стали для Левка Лук’яненка ще одним, набагато потужнішим інструментом для усвідомлення свого шляху.

alt

 Михайло Горинь, Левко Лук'яненко та В'ячеслав Чорновіл (фото з архіву Василя Овсієнка)

 «В таборах він побачив людей, яких він особисто не знав. Повстанців, греко-католицьких священиків, євреїв-сіоністів, московських монархістів, литовців, латишів, вірмен, грузин. Тобто той досвід інтернаціоналізму, який радянська влада вважала за доцільне вкласти в голову кожному, в таборах був реалізований. Там були найвизначніші представники своїх народів. Майже всі були прихильниками незалежності своїх народів. Тільки частина російських монархістів чи «общедемократів» не розглядали питання розвалу Радянського Союзу як необхідну умову для відродження або для покращення життя», - згадував про ту атмосферу відомий історик Вахтанг Кіпіані.

 Тож після звільнення у 1976 році Левко Лук’яненко знову з головою поринає в боротьбу і стає одним із засновників Української Гельсінської групи, формальним завданням якої було «виявляння фактів порушення прав людини та інформування про це радянський уряд та інші 34 країни-підписанти». А насправді УГГ стало потужним механізмом донесення правди про ситуацію з правами людини на теренах СРСР і підтримки дисидентського руху. 

 Працюючи над меморандумом групи, усі співзасновники підписалися справжніми іменами та залишили свої контакти. Це був виклик системі, але це було зроблено свідомо, щоб КДБ не мала підстав звинуватити їх у створенні підпільної організації.

 Як наслідок – новий арешт і нове заслання. Нові люди, нові знайомства, нові контакти. І нові втрати – Левко Лук’яненко мимоволі став свідком останніх днів життя Василя Стуса. «Свобода ніколи не діставалась легесенько, за свободу треба платити стражданнями – ми всі це знали», – казав Лук’яненко.

 Попри це, і в таборах він виявляв неабиякий дипломатичний талант та вміння переконувати. «Левко в нас був авторитет безумовний. Коли треба було десь розв'язати якесь питання – йдеш до Левка, і він усе розв'язував. Він так усе умів розкласти на полички, що ти з ним поговориш хвилин 10-20-30 – і вже відходиш переконаний у його правоті», – згадував його побратим Олекса Різниченко.

 Весь цей досвід боротьби став у пригоді, коли у 1988-му він знову вийшов на свободу. Вітри змін на той час сколихнули суспільство, тож у 1990 році Лук’яненко стає одним із дисидентів, обраних на демократичних виборах до Верховної Ради України. А 24 серпня 1991 року, на день народження, саме в його руках опиняється шкільний зошит, на сторінках якого з’являються слова історичного «Акту проголошення незалежності України». «Ми всі обнімалися, потім мене качали на руках, а я постійно думав, що, якби моє життя закінчилось би прямо зараз, я б знав, що прожив його не марно», - згадував він.

alt

Після прийняття Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

(Фото Павла Пащенка / УНІАН)

Багато хто закидає Левку Лук’яненку його участь у президентських виборах 1991 року, де той посів третє місце. Мовляв, якби він зняв свою кандидатуру на користь В’ячеслава Чорновола, у того були всі шанси обійти Леоніда Кравчука і повести Україну іншим шляхом. Сам же Лук’яненко бачив цю кампанію лише як можливість ширшого спілкування з людьми та агітації за Незалежність України (в один день із президентськими виборами відбувався референдум, який мав перетворити проголошення Незалежності із рішення Верховної Ради України на всенародне волевиявлення). І максимально скористався усіма перевагами, які давав статус кандидата в Президенти.

 Можливо, це справді була помилка. Як і відхід від керівництва створеної ним Української республіканської партії та від’їзд до Канади у ролі Надзвичайного і Повноважного посла України. Але не помиляється лише той, хто нічого не робить. А Левко Лук’яненко жодного дня не міг без діла, використовуючи найменшу можливість відстоювати справедливість, бути серед людей, переконувати їх, надихати.

 Він один з перших порушив у суспільстві тему Голодомору, ще до Помаранчевої революції доклавши чимало зусиль, щоб цей факт став частиною суспільного дискурсу, частиною нашої історичної пам’яті.

 Паралельно з цим в різні часи він був президентом Української ланки Всесвітньої ліги за свободу та демократію; членом спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку» (з лютого 2001-го); членом редакційної комісії, представником Громадянського Комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів з представниками режиму (з лютого 2001-го) тощо. «Ні в якому разі не зупиняйтеся! Не дозволяйте собі ніякого розчарування! Маєте розуміти, що наш шлях тільки розпочався» - таким було його життєве кредо.

 І в останні дні, попри поважний вік, Левко Лук’яненко брав активну участь у житті держави. Мало хто знає, що частину своєї Шевченківської премії 2016 року він виділив на будівництво храму святителя Миколая Чудотворця у рідному селі Хотів на Київщині. Що від початку російсько-української війни він регулярно їздив на передову до наших захисників, а в останні дні працював над агітаційними та мотиваційними матеріалами для бійців.

alt

На передовій (Фото Андрій Хартанович. Альбом "Портрети з війни")

 «У нього була ідея створити брошуру для хлопців на передовій «Чому я захищаю Україну» – такі відповіді на запитання. Він казав: війна закінчиться, коли ми будемо хотіти не миру, а перемоги», – розповів в ефірі 5-го каналу онук Левка Григоровича Захар Стасів.

 Левко Лук’яненко вірив у цю перемогу. «Війна із Московією – це необхідна умова, і ми маємо боротися, бо тільки поборовши Москву, Україна стане по-справжньому незалежною. У цьому відношенні – великі плюси, тому що вперше за багато століть Україна не має багато ворогів. Україна має тільки одного ворога, а багато держав нас підтримує»,- казав він.

 Згадуючи про Левка Лук’яненка, відомий філософ Олег Покальчук порівняв його із 36 праведниками із містичного оповідання Борхеса. «Їхня особливість в тому, що ніхто з оточуючих не вважає їх за праведників, та й вони самі цього не знають. Знає це лише Бог. І коли хтось із них вмирає, інший невідомий так само заступає його місце, сам того не підозрюючи. Коли раптом їх стане на одного менше, світ завершить своє існування», - написав Покальчук.

 Левко Лук’яненко і справді, навіть відійшовши від активної політики, лишився для багатьох моральним орієнтиром. Бо ще в юності зрозумів, що сильнішою за зброю може бути лише Правда.

 Власне, це не він відійшов від політики, а в сучасній українській політиці запанували зовсім інші правила і звичаї, для яких старі політичні романтики стали чужорідним явищем. І від цього Україна лише втратила.

Джерело